Як ми перемогли ворога, чим його взяли? Танками, літаками, гарматами? Напевно і цим. Але перш за все, тим, що не піддається ніякому кількісному виміру - силою духа народного, терпінням, самовіданністю і загальним покликом до однієї цілі. Однієї - для всіх.
Війна залишила нам в пам'ять тисячі героїчних сторінок. Перелистуючи їх, серце неодразово завмирає перечитуючи героїчні подвиги ,чи навпаки закрадається злість до ворога, який нещадно нищив не тільки сім'ї, села, міста, а й цілі народи. Але, несучи в собі цю святу біль, цю світлу пам'ять, чи не забуваємо інколи про героїв в наших родинах, які також зробили великий внесок у велику перемогу.
Серед тисяч героїв Великої Вітчизняної Війни хочу свою розповідь присвятити своєму дідусеві – Липай Миколі Олексійовичу. Народився він у селі Гаврилівка, тоді ще Садовського району Херсонської області 29 серпня 1923 р. Підростаючі мужнім парубком був призваний та направлений до військової частини Херсона? 3 серпня 1941 року, на той час йому не виповнилося й 18 років. НА фронт потрапив 21 серпня 1941 в складі 824 стрілкового мінометного полка, де й перебував в ньому до березня 1942 року. Потім були роки жаху, відчаю адже перебував з березня 1942 до березня 1945 року в німецькому полоні в Німеччині. Розповіді дідуся були дуже «скупі» на подробиці цієї кривавої війни, адже спогади ці не дуже приємні. Та це стосується тільки мого дідуся, а й всіх інших воїнів хоч раз пережили війну, бо переживати вдруге, чи втретє це безглуздя їм не хоче ця.
Після полону був призваний польовим воєнкоматом в травні 1945 року до 41 гарматної артелерійської бригади. Перебував в цій бригаді аж до березня 1947 року. Поки не був звільнений в запас (14 березня 1947 р. ) на основі указу « Призидіума Верховної Ради СРСР від 4 лютого 1947 року. Дідусь повернувся до дому, а його батьки Липай Олексій Титович та брат Липай Іван Олексійович в Прибалтиці загинули на фронті.
А скільки матерів, сестер, коханих чекали і не дочекалися своїх синів, братів, чоловіків. У на роді не дарма кажуть, що час не владний над материнським горем. І скільки б не минуло років і десятиліть від того недільного ранку, коли пролунало страшне слово «війна», вони ніколи не принесуть спокою матерям, діти які відали найдорожче – життя у боротьбі з фашистськими загарбниками.
Та життя тривало, і треба було піднімати та відбудовувати свою країну, місто, годувати свою сім'ю. Адже, окрім війни люди також зазнали страшенний голод повоєнних років. Повернувшись додому, дідусь розповідав, як застав свою матір та двох сестер голодних та пухлих від голоду. Не роздумуючи, він пішов в степ щоб виловити суслів яким тоді і спасалися всі люди села.
Ще до початку війни, 16 річним хлопцем він почав працювати в колгоспі «Путь к комунізму» допомагав по господарству на фермі.
Повернувшись з війни продовжив свою роботу на фермі : звідки був направлений до Високопільської зооветеринарної школи в 1949 році.
Після навчання тау і залишився в рідному селі де і працював ветеринаром все своє життя. Навіть в трудовій книжці зроблені два записи «зарахований» та «звільнений» в зв’язку з виходом на пенсію з совхоза. За своє життя заробив добре ім'я в народі, адже навіть після виходу на пенсію люди приходили по допомогу дідуся. Допомагав усім, і словам і ділом, на підтверженя моїх слів є неодноразові запаси подяк в трудовій книжці, та безлічі почесних грамот. Також має посвідчення та медаль «Ветеран праці»,нагороджений орденом Великої Вітчизняної війни ІІ степеня, посвідчення «Ударник дев'ятої п'ятирічки », посвідчення учасника бойових дій.
На мою думку, якщо людину пам'ятають не тільки рідні, а й інші люди, наприклад од-носельчани то можна зробити висновок, що життя прожито недарма. І що в майбутньому діти й онуки можуть пишатися таким корінням. Адже життя прожито і діло зроблено, я маю на увазі захист Вітчизни і добросовісна праця в повоєнні роки. Хоч і ідуть роки, але війна не забувається.
Знову і знову озивається вона у свідомості поколінь, тривожить уяву, змушує замислюватися над трагедією і подвигом нашого народу.
Схиляємо в скорботі голови перед пам'яттю загиблих за нашу незалежність і мирне сьогодення, хто ціною власного життя наближав історичний День Перемоги.
Війна залишила нам в пам'ять тисячі героїчних сторінок. Перелистуючи їх, серце неодразово завмирає перечитуючи героїчні подвиги ,чи навпаки закрадається злість до ворога, який нещадно нищив не тільки сім'ї, села, міста, а й цілі народи. Але, несучи в собі цю святу біль, цю світлу пам'ять, чи не забуваємо інколи про героїв в наших родинах, які також зробили великий внесок у велику перемогу.
Серед тисяч героїв Великої Вітчизняної Війни хочу свою розповідь присвятити своєму дідусеві – Липай Миколі Олексійовичу. Народився він у селі Гаврилівка, тоді ще Садовського району Херсонської області 29 серпня 1923 р. Підростаючі мужнім парубком був призваний та направлений до військової частини Херсона? 3 серпня 1941 року, на той час йому не виповнилося й 18 років. НА фронт потрапив 21 серпня 1941 в складі 824 стрілкового мінометного полка, де й перебував в ньому до березня 1942 року. Потім були роки жаху, відчаю адже перебував з березня 1942 до березня 1945 року в німецькому полоні в Німеччині. Розповіді дідуся були дуже «скупі» на подробиці цієї кривавої війни, адже спогади ці не дуже приємні. Та це стосується тільки мого дідуся, а й всіх інших воїнів хоч раз пережили війну, бо переживати вдруге, чи втретє це безглуздя їм не хоче ця.
Після полону був призваний польовим воєнкоматом в травні 1945 року до 41 гарматної артелерійської бригади. Перебував в цій бригаді аж до березня 1947 року. Поки не був звільнений в запас (14 березня 1947 р. ) на основі указу « Призидіума Верховної Ради СРСР від 4 лютого 1947 року. Дідусь повернувся до дому, а його батьки Липай Олексій Титович та брат Липай Іван Олексійович в Прибалтиці загинули на фронті.
А скільки матерів, сестер, коханих чекали і не дочекалися своїх синів, братів, чоловіків. У на роді не дарма кажуть, що час не владний над материнським горем. І скільки б не минуло років і десятиліть від того недільного ранку, коли пролунало страшне слово «війна», вони ніколи не принесуть спокою матерям, діти які відали найдорожче – життя у боротьбі з фашистськими загарбниками.
Та життя тривало, і треба було піднімати та відбудовувати свою країну, місто, годувати свою сім'ю. Адже, окрім війни люди також зазнали страшенний голод повоєнних років. Повернувшись додому, дідусь розповідав, як застав свою матір та двох сестер голодних та пухлих від голоду. Не роздумуючи, він пішов в степ щоб виловити суслів яким тоді і спасалися всі люди села.
Ще до початку війни, 16 річним хлопцем він почав працювати в колгоспі «Путь к комунізму» допомагав по господарству на фермі.
Повернувшись з війни продовжив свою роботу на фермі : звідки був направлений до Високопільської зооветеринарної школи в 1949 році.
Після навчання тау і залишився в рідному селі де і працював ветеринаром все своє життя. Навіть в трудовій книжці зроблені два записи «зарахований» та «звільнений» в зв’язку з виходом на пенсію з совхоза. За своє життя заробив добре ім'я в народі, адже навіть після виходу на пенсію люди приходили по допомогу дідуся. Допомагав усім, і словам і ділом, на підтверженя моїх слів є неодноразові запаси подяк в трудовій книжці, та безлічі почесних грамот. Також має посвідчення та медаль «Ветеран праці»,нагороджений орденом Великої Вітчизняної війни ІІ степеня, посвідчення «Ударник дев'ятої п'ятирічки », посвідчення учасника бойових дій.
На мою думку, якщо людину пам'ятають не тільки рідні, а й інші люди, наприклад од-носельчани то можна зробити висновок, що життя прожито недарма. І що в майбутньому діти й онуки можуть пишатися таким корінням. Адже життя прожито і діло зроблено, я маю на увазі захист Вітчизни і добросовісна праця в повоєнні роки. Хоч і ідуть роки, але війна не забувається.
Знову і знову озивається вона у свідомості поколінь, тривожить уяву, змушує замислюватися над трагедією і подвигом нашого народу.
Схиляємо в скорботі голови перед пам'яттю загиблих за нашу незалежність і мирне сьогодення, хто ціною власного життя наближав історичний День Перемоги.