Я народився у 1936 р. в селі Гаврилівка, де живу донині. На початок війни мені було зовсім мало років. Спогади мої були епізодичними, вони доповнювалися розповідями тоді ще живих моїх батьків. 1941 року німці були уже і в нашому селі. Бойових дій не було. Круг села стояла зенітна батарея, яка відбивала напади радянської авіації. Цих зенітників особливо не любили, тому що, прийшовши в село, вони відбирали в людей птицю, худобу - все, що їм потрібно було в господах. Початок війни в селі ознаменувався такою подією. До двору Кравченко Євдокії під'їхала машина "Червоний хрест", з якої вилізли німецькі санітари і почали вимагати від жінки, щоб та нагріла води, яка потрібна була для операції пораненого, і зробили її прямо в дворі на столі. Тут же вештався малий син Євдокії Микола. Коли німець, що оперував пораненого, побачив на ньому чиряки, то підгукав його і обмазав їх маззю. Пізніше в'їхали мотоциклісти, німці окупували село. У кожний двір призначили квартирантів. До нас прибув німець, який був інженером по будівництву, з помічником. У нашій хаті також жили біженці з Криму, сім'я Смолієнків: мати, син Іван та донька Надія. Німці нікого не кривдили. Наш постоялець особливо любив спілкуватися з нами, дітьми. Дуже любив Надю. Як ми дізналися пізніше, у нього в Німеччині була такого ж віку донька. Можливо, саме ця прихильність врятувала життя моїй матері. Одного дня був черговий "нальот" зенітників. Коли німець почав витягати на середину двору кабанця, що був у нас у хліву, мати набирала біля колодязя воду.
Побачивши це, вона почала шмагати його по спині канатом, до якого кріпилося відро. Подивитись на це видовище збіглось багато німців, одні сміялися, інші, разом із покараним, кипіли гнівом. Невідомо чим би це закінчилося, якби Надя не побігла по нашого інженера, якого дома якраз не було. Негайно приїхавши на мотоциклі, він вистроїв усіх у шеренгу і довго щось вичитував. Пізніше він, як міг, пояснив матері, щоб та негайно зарізала кабанця для сім'ї, інакше все рівно його заберуть. Тільки в кінці перебування нашого рятівника в селі ми почули від нього чисту російську мову і зрозуміли, що воювати у нього не було особливого бажання, на кінець він довго показував нам фото своєї сім'ї, яке зберігав під серцем. Нажаль, імені його я не пам'ятаю. Але далеко не всі були такими людяними. День і ніч тягнулися обози. На Крим ішли румуни. Вони відзначалися особливою жорстокістю. Заходили до кожної хати, крали все, що бачили: від молотка до борони, від відра до миски. Все в хатах перекидали, били людей. Здавалось, це буде безкінечно.
"Швидкою дивізією" називали чехів, які теж навідувалися в село. Ці, мабуть, були найлюдянішими серед окупантів. Саме вони захищали село від пограбувань зенітників.
Закарбувався в пам'яті ще один випадок. У мене були друзяки: Вася Кравченко і Павло Постригай.
Одного разу ми побачили у якогось німця губну гармошку. Ясне діло, ми її ніколи в житті не держали в руках. А тут таке диво. Німець нам декілька разів повторив: "Яйко, яйко". Так ми її і придбали за десять яєць, які назбирали по курниках. Через деякий час німці рушили на Крим. Ми стали свідками того, як вони грузилися в машину і їхали на передову. Подробиці цієї події мені розказувала мама, але той жах, який я пережив, пам'ятаю до сьогодні. Фашисти якраз сідали в машину біля сусідів, один німець, Ганс, не хотів і весь час горланив: "Капут! Капут!". Його насильно закинули до машини. Я в цей час вигравав на своїй гармошці, і це дуже розгнівало якраз того німця, що нам її продав. Він підбіг до мене і, заклавши свої руки мені в рота і очі, ледве їх не розірвав. Так, мабуть би, і було, якби інший не передьоргнув автомат і почав вимагати, щоб той повернувся до машини. Лише дивом я врятувався.
Побачивши це, вона почала шмагати його по спині канатом, до якого кріпилося відро. Подивитись на це видовище збіглось багато німців, одні сміялися, інші, разом із покараним, кипіли гнівом. Невідомо чим би це закінчилося, якби Надя не побігла по нашого інженера, якого дома якраз не було. Негайно приїхавши на мотоциклі, він вистроїв усіх у шеренгу і довго щось вичитував. Пізніше він, як міг, пояснив матері, щоб та негайно зарізала кабанця для сім'ї, інакше все рівно його заберуть. Тільки в кінці перебування нашого рятівника в селі ми почули від нього чисту російську мову і зрозуміли, що воювати у нього не було особливого бажання, на кінець він довго показував нам фото своєї сім'ї, яке зберігав під серцем. Нажаль, імені його я не пам'ятаю. Але далеко не всі були такими людяними. День і ніч тягнулися обози. На Крим ішли румуни. Вони відзначалися особливою жорстокістю. Заходили до кожної хати, крали все, що бачили: від молотка до борони, від відра до миски. Все в хатах перекидали, били людей. Здавалось, це буде безкінечно.
"Швидкою дивізією" називали чехів, які теж навідувалися в село. Ці, мабуть, були найлюдянішими серед окупантів. Саме вони захищали село від пограбувань зенітників.
Закарбувався в пам'яті ще один випадок. У мене були друзяки: Вася Кравченко і Павло Постригай.
Одного разу ми побачили у якогось німця губну гармошку. Ясне діло, ми її ніколи в житті не держали в руках. А тут таке диво. Німець нам декілька разів повторив: "Яйко, яйко". Так ми її і придбали за десять яєць, які назбирали по курниках. Через деякий час німці рушили на Крим. Ми стали свідками того, як вони грузилися в машину і їхали на передову. Подробиці цієї події мені розказувала мама, але той жах, який я пережив, пам'ятаю до сьогодні. Фашисти якраз сідали в машину біля сусідів, один німець, Ганс, не хотів і весь час горланив: "Капут! Капут!". Його насильно закинули до машини. Я в цей час вигравав на своїй гармошці, і це дуже розгнівало якраз того німця, що нам її продав. Він підбіг до мене і, заклавши свої руки мені в рота і очі, ледве їх не розірвав. Так, мабуть би, і було, якби інший не передьоргнув автомат і почав вимагати, щоб той повернувся до машини. Лише дивом я врятувався.
Спогади записали:
учень 9 класу
Підлипкін Тарас,
учениця 8 класу
Сікорська Вікторія
Керівник: Тополя О.В.