Війна прийшла і в Гаврилівку. Село було у ті часи маленьке з низькими дахами, покритими землею (землянки).
Мені дуже запам’ятався в’їзд німців у село. Із-за пагорба влетіла колона німецьких мотоциклів. Дорослі поховались, виглядаючи із-за хат, а ми, діти, відкривши роти, дивились… тоді ще не розуміли, що це означало жити під оку¬пацією. Німці зразу ж розсипались по селу, збираючи яйця, курей, свиней – усе, що попадало під руки, не дивлячись на те, що у кожному дворі було по 6 – 8 дітей.
Мені було майже сім років, але я багато чого пам’ятаю! Почались голодні дитячі роки, хлопці наважувались украсти у німців харчі: «Галети» (це такі собі засушені прянички), сахарин у таблетках. Нам, дівчаткам, теж давали попробу¬вати, бо вдома не було ні цукру, ні солодощів, ані шматочка хліба. Хто як міг, так і рятувався. Моя мама запрягала корову у віз і разом з односельцями їздила у Крим на Солоне (Сиваш), навантажувала сіль, а потім возила по селах і мі¬няла на харчі, на все, що можна було їсти: зерно, мука, крупа, буряк, картопля і навіть великі кабаки. Я росла у сім’ї, де було шестеро дітей, двоє старших були в евакуації, менші четверо – біля матері. Найменшому Толі було декілька міся¬ців, до року я з ним була нерозлучною. Коли була «повітряна тривога», ми всі ховалися у погріб, а бувало по сходах так котилася, з Толею на руках, що зупи¬нялися аж внизу.
Нашим сусідом був Кальченко Михайло, його ж обрали старостою села, але він був доброю людиною. А хіба міг бути злим, адже він батько вісьмох ді¬тей, троє старших (Валентин, Володя, Льоня) воювали на фронтах і потім ні один не повернулися… Скільки разів сусід допомагав односельцям, попере¬джував про відправлення до Німеччини (Германії). Молодь ховалася, де тільки могла, аби не потрапити до німців у руки.
До школи я пішла у перший клас при окупації. Училися просто в хаті, бо нашу школу забрали німці. Зробили з неї конюшню. Учила нас читати і писати Боч¬карьова М. М., а «Букваря» не було. Учителька дала кожній дитині по листочку з підручника «Географія», писали простими олівцями. Дітей ходило мало. Ди¬тинство у нас не було, ми просто стали дорослими…
А коли стали відступати німці, проходили великі бої, особливо на Турець¬кому валу по кримському грейдеру-дорозі, яка проходила біля с. Чорногрей. Снаряди долітали до нашого села. Коли лінія фронту відійшла, багато було вбитих, в основному німців. Мої брати (і не тільки мої) Коля і Пава ходили туди до Чорногрею по трофеї. Приносили німецькі шинелі, плащі-палатки, ні¬мецьке взуття з товстою підошвою, окованою залізом (у такій обувці ходила до школи), шерстяні ковдри. Потім мама перешивала хлопцям одяг (сороч¬ки, штанці), а з ковдр навіть робили платки. У мене також був такий пла¬ток-косинка – відрізаний кут ковдри.
Як тільки відігнали німців з наших країв, школа розпочала повноцінно ді¬яти. Пішли ми в школу, я – в четвертий клас. Зима 1946 – 1947 року виявилася дуже сувора. Це призвело до голоду. Як ми страждали від недоїдання… У школі почали варити баланду та підгодовувати дітей аби тільки вони йшли до школи і навчались. У ті часи нас навчали Стегарюк О. І., вчителька математики, та Гвоздецька М. А., вчителька української мови. Вона хоч і за спеціальністю була не вчителька, проте навчала нас. Для мене особисто школа була, як другий дім. І тільки навчилась добре читати – книга стала моїм другом, читала із захоп¬лен¬ням усе, що потраплялось до рук. Змушені були читати тільки при каганцях, а потім при лампі. А пізніше, коли я обрала професію бібліотекаря, то ще дужче полюбила книги. Вони для мене були, як живі істоти, які говорили зі мною, розповідаючи про людські долі та невідомі історії. Ця робота була дуже важли¬вою протягом усього мого життя.
Мені дуже запам’ятався в’їзд німців у село. Із-за пагорба влетіла колона німецьких мотоциклів. Дорослі поховались, виглядаючи із-за хат, а ми, діти, відкривши роти, дивились… тоді ще не розуміли, що це означало жити під оку¬пацією. Німці зразу ж розсипались по селу, збираючи яйця, курей, свиней – усе, що попадало під руки, не дивлячись на те, що у кожному дворі було по 6 – 8 дітей.
Мені було майже сім років, але я багато чого пам’ятаю! Почались голодні дитячі роки, хлопці наважувались украсти у німців харчі: «Галети» (це такі собі засушені прянички), сахарин у таблетках. Нам, дівчаткам, теж давали попробу¬вати, бо вдома не було ні цукру, ні солодощів, ані шматочка хліба. Хто як міг, так і рятувався. Моя мама запрягала корову у віз і разом з односельцями їздила у Крим на Солоне (Сиваш), навантажувала сіль, а потім возила по селах і мі¬няла на харчі, на все, що можна було їсти: зерно, мука, крупа, буряк, картопля і навіть великі кабаки. Я росла у сім’ї, де було шестеро дітей, двоє старших були в евакуації, менші четверо – біля матері. Найменшому Толі було декілька міся¬ців, до року я з ним була нерозлучною. Коли була «повітряна тривога», ми всі ховалися у погріб, а бувало по сходах так котилася, з Толею на руках, що зупи¬нялися аж внизу.
Нашим сусідом був Кальченко Михайло, його ж обрали старостою села, але він був доброю людиною. А хіба міг бути злим, адже він батько вісьмох ді¬тей, троє старших (Валентин, Володя, Льоня) воювали на фронтах і потім ні один не повернулися… Скільки разів сусід допомагав односельцям, попере¬джував про відправлення до Німеччини (Германії). Молодь ховалася, де тільки могла, аби не потрапити до німців у руки.
До школи я пішла у перший клас при окупації. Училися просто в хаті, бо нашу школу забрали німці. Зробили з неї конюшню. Учила нас читати і писати Боч¬карьова М. М., а «Букваря» не було. Учителька дала кожній дитині по листочку з підручника «Географія», писали простими олівцями. Дітей ходило мало. Ди¬тинство у нас не було, ми просто стали дорослими…
А коли стали відступати німці, проходили великі бої, особливо на Турець¬кому валу по кримському грейдеру-дорозі, яка проходила біля с. Чорногрей. Снаряди долітали до нашого села. Коли лінія фронту відійшла, багато було вбитих, в основному німців. Мої брати (і не тільки мої) Коля і Пава ходили туди до Чорногрею по трофеї. Приносили німецькі шинелі, плащі-палатки, ні¬мецьке взуття з товстою підошвою, окованою залізом (у такій обувці ходила до школи), шерстяні ковдри. Потім мама перешивала хлопцям одяг (сороч¬ки, штанці), а з ковдр навіть робили платки. У мене також був такий пла¬ток-косинка – відрізаний кут ковдри.
Як тільки відігнали німців з наших країв, школа розпочала повноцінно ді¬яти. Пішли ми в школу, я – в четвертий клас. Зима 1946 – 1947 року виявилася дуже сувора. Це призвело до голоду. Як ми страждали від недоїдання… У школі почали варити баланду та підгодовувати дітей аби тільки вони йшли до школи і навчались. У ті часи нас навчали Стегарюк О. І., вчителька математики, та Гвоздецька М. А., вчителька української мови. Вона хоч і за спеціальністю була не вчителька, проте навчала нас. Для мене особисто школа була, як другий дім. І тільки навчилась добре читати – книга стала моїм другом, читала із захоп¬лен¬ням усе, що потраплялось до рук. Змушені були читати тільки при каганцях, а потім при лампі. А пізніше, коли я обрала професію бібліотекаря, то ще дужче полюбила книги. Вони для мене були, як живі істоти, які говорили зі мною, розповідаючи про людські долі та невідомі історії. Ця робота була дуже важли¬вою протягом усього мого життя.
(Зі спогадів Хмари Р. В.)
Спогади записали:
учениця 9 класу
Кушнір Світлана,
учениця 7 класу
Костельнюк Вікторія
Керівник: Науменко І. С.
учениця 9 класу
Кушнір Світлана,
учениця 7 класу
Костельнюк Вікторія
Керівник: Науменко І. С.